Літературний блог за романом Панаса Мирного
"Хіба ревуть воли, як ясла повні?"
Ось мені минає 20 рік від мого народження, а я й досі не розумію, хто я?.. Часом болюче відчуття несправедливості, гніту, нерівності посилюється у мене і переростає у тяжку недугу, порушує мою душевну рівновагу. Але чому? Адже я добрий господар і у мене є своє поле і своя хатина. Та ніколи не змирюся я з тим, що доля поділила людей на хазяїна і робітника. Ні, в душі я селянин-бунтар, і не буду я коритися такому усталеному порядку речей. Я відчуваю не тільки власну, але й загальну кривду і не перед чим не зупинюсь, тільки б протистояти їй.
23 травня 1864р.
Мене звуть Нечипір Варениченко. Народився я у листопаді 1844 року в селі Піски. Дитинство моє минуло в холоді, недоїданні, злиднях. Жив я з матір'ю Мотрею, яка непосильною працею заробляла на прожиття, та бабою Оришкою, яка була єдиною відрадою у моєму нелегкому житті. Батька я свого не знав.
Жили втрьох у бідноті несказанній, злиднях невилазних, неодрадне життя було наше. Коли згадую про матір, постає переді мною постать зсушеної то працею, то нуждою жінки: суха, як опеньок, тиха, бідненько зодягнена. Вона і вдень, і вночі працює, щоб заробити на шматок хліба, хоч цього шматка й не вистачало для сім’ї. Так, я любив рідну матір, але просто не розумів цього.. Вона, не розгинаючи спини, працювала десь далеко на полі, а коли поверталась додому, мені здавалось, що крім лайки та бійки, від неї я нічого більше й не почую.
5 червня 1864р.
Безбатченко, байстрюк – ці слова я ніколи не забуду. Сільські діти насміхалися наді мною, не приймали до гурту, для них я був виродком. І запам’ятав я це на все життя. З одного боку- глузування односельчан, біднота, а з другого — моя єдина відрада в цьому світі баба Оришка. Ніколи я не забуду, як ховався від глузування в обіймах і казках рідної баби. Ще тоді я усвідомив, , що то люди погані, що все через людей… Все то винні люди! Рано я почав відчувати несправедливість, з дитинства усвідомив, що є люди бідні і багаті, злі та добрі. Злі колись будуть покарані, а добрі винагороджені.
7 липня 1864р.
Рано я почав наймитувати. Ще в дитячому віці познайомився з бідою, з людською несправедливістю. Злидні погнали дванадцятирічного хлопця в найми до куркуля Бородая. Коли ж той побив мене за непослух, я ледь не спалив його господарство. Це був мій перший вияв протесту. З того часу я й поніс у серці гірке почуття ненависті на долю, злість до жорстоких людей.
14 серпня 1864р.
Недоля та неволя, у якій я зростав та жили близькі мені люди, дали мені зрозуміти, що ніхто, крім мене самого, моє життя не врятує. В дитинстві я піднімав голову вгору і запитував: «Чому ж ти не вдариш на злочинця гнівом своїм праведним?.. Ні… ти мовчиш, як глупа ніч… До тебе не доходить наш плач… наші сльози…їх заступили вороги наші… Ти не скараєш їх… Ні?!». Чому Бог не покарає лихих, щоб вони не кривдили добрих? Відповідь проста: немає справедливості ні на землі, ні на небі, і нічого звертатися з марними молитвами до Бога… Бог — поганий рятівник для бідних.
18 вересня 1864р.
Згадую, як навесні найняли мене до діда Уласа пасти громадську отару. Там я й подружився зі своїм однолітком сиротою Грицьком Чуприненком. Ще там від діда Уласа я дізнався всю правду про свого батька Івана Вареника. Від діда я почув про ту кривду, яку зазнав мій батько та інші кріпосні від панів. Все це, накопичуючись, наповнювало моє серце злістю. Я був впевнений, що батькова і материна недоля — це діло рук панів. Я дорікав матері, чого мовляв батько не повирізував тоді усіх панів. Казав, що великий світ, та нема де дітися!.. Коли б можна, — увесь цей світ виполонив, а виростив новий… Тоді б, може, й правда настала!
Тоді я зрозумів, що не раз доведеться мені блукати і спотикатися, знемагати і падати, інколи — дуже низько, та виною цьому буде не мої вроджені якості, а насамперед і головним чином нестерпні, протиприродні умови соціального буття.
19 жовтня 1864р.
Помирає баба Оришка. У спадок від баби Оришки — лагідної і доброї - я дістав зародки любові та добра. Вона була єдиною, хто мав вплив на мене. Вона померла спокійною смертю, я буду сумувати за нею.
21 листопада 1864р.
1861 року настав кінець панщини, мені тоді було 17 років. Та з кінцем панщини у людей забрали землю. А що таке селянин без землі? Ніщо… Наймит, який нікому не потрібен. Але й це не все - сказали відробити ще два роки панщини. Знявся крик, гомін. Народ жив би мирно, якби не нестерпне гноблення.
6 грудня1864
Коли діда Уласа забрали пани, я хотів знову пасти череду, але громада мені відмовила… Чи я не служив? Чи я не годив? Чи за мене яка пропажа сталася?.. І де правда, запитував я себе. Де вона? І громада, бачу, живе кривдою… Скрізь однаково. Тоді юному сімнадцятирічному парубку, у якого ще лиш чорний шовковий пух тільки що висипався на верхній губі, де зараз є вуса, ця відмова була болючим ударом в серце. Я любив людей, а люди «готові один одного в ложці води утопити».
Я належав до тих сильних натур, які не зносять у покорі гніт, а повстають і борються проти будь-якої несправедливості. Та що я тоді міг та розумів? Я був безталанна дитина свого віку, скалічений виводок свого побиту, пригніченого усяким панством. Я нічого не зробив…
18 січня 1865р.
Та була в ті часи й радість. Від далекого родича дісталась земля. Як весело мені працювалося. Я припадав до того поля і в будень, і в свята. Працьовитий хлібороб , розумний господар, опора для матері, здатний до всякої справи – таким я себе пам’ятаю у свої сімнадцять.
21 лютого 1865р.
Сьогодні був чудовий березневий день, приязно гріло ясне сонечко, співав жайворонок, сюрчали коники. Мені хотілось жити і любити. А закохався я у пісні, що співала незнайома мені дівчина – низенька, чорнява, метка і жвава, в зеленому вбранні і заквітчана, як русалка. Вона мені видалась польовою царівною. Повернувшись додому, я розпитував матір, що то за незнайомка, та вона не знала. Не знав і я. І саме ця думка не давала мені спати цього вечора.
25 березня 1865р.
Більше тижня пройшло відтоді, як я вперше побачив ту дівчину на своєму полі. Майже кожного дня я ходив на свою ниву в надії зустріти її, але вона все не з’являлась. Та сьогодні я її нарешті зустрів вдруге. А звуть її Галя, вона єдина дочка багатого хуторянина. Я закохався в неї. Все в Галі приваблювало мене: і мова — тиха, лагідна, поетична, і щира, весела усмішка, добрі оксамитові очі, рум’яне личко, в’юнка постать. Вона ніби перепілка, чи навіть білочка. Все, чого я прагну відтепер, - це стати добрим хазяїном і одружитися на Галі. А може… всього на світі буває! Часом убогий покохає багачку, а багачка убогого, та й поберуться.
Та недовгим було щастя. Сьогодні, 27 квітня, в мій дім прийшов урядник. Він сповістив мене, що прийшов із Дону якийсь чоловік і заявив, що моя земля належить йому. Для мене все зникло: надії, сподівання, кохання. Негайно я пішов до матері, взяв 5 карбованців та пішов у Гетьманське відстоювати свою землю. Там я зустрів Василя Пороха, який згодився написати прошеніє в суд. Він також послав мене за горілкою. Сьогодні я вперше скуштував того зілля.
27 квітня 1865р.
Вранці я прийшов до суду, секретар Чижик погодився владнати справу, якщо я заплачу йому 50 карбованців. Де та правда? Де ж та справедливість? Відібрали землю! Тоді біль стиснув моє серце, а страшна несправедливість запалила його. Я стояв ніби перед прірвою, у яку затягує людину соціальна нерівність, саме ота «вседозволеність віднімання чужого». Перейнятий духом бунтарства, я врешті-решт стаю жертвою згубного середовища, суспільства, серед якого жив. Через цю безвихідь з горя я пішов у шинок.
28 квітня 1865р.
…Як скажений бик, я налетів на хату… Брязь! — одно вікно… Дзень! — друге… Посипалось третє… Грюк! Ногою в двері… Полетіли й двері у сіни. Це останнє, що я пам’ятаю з вчорашнього вечора. Пам’ятаю, як учора пішов у шинок, щоб заглушити біль. Там побратався з Лушнею, Матнею та Пацюком, що виросли в неволі злодіями та розбишаками. Та чомусь мене потягло до них. Я ніби відчув схожість між мною та Лушнею, адже в ньому також текла панська кров.
Учора вони мені запропонували пограбувати одного пана, і якщо я допоможу їм, то мене візьмуть у їх братство. На що я відповів: «Я невтомний шукач правди, готовий виступати проти будь-якої соціальної кривди, і якщо доведеться пограбувати багатого, щоб покращити життя бідному, то я згоден!»
Тепер я зрозумів, що я бився, мов риба об лід, шукаючи
правди, та не знаходив її. Досить з мене!
29 квітня 1865р.
Я не можу зупинитись.. Пролилась чужа кров – невинного сторожа, а я не можу зупинитися…
Правду кажуть: кинутий камінь у воду дає кола; кожен мій злочин неминуче тягнув за собою другий. Вороття до нормального людського життя вже немає і не може бути. Я втратив віру у справедливість, і все, що роблю, це намагаюсь втопити своє горе в чарці. Спочатку пан, а потім писар і голова. Це ніби страшний сон. Сплю я, і спить моя совість, задобрена горілкою.
20 травня 1865р.
Тюрма – жахливе місце, місце для вбивці для страшного чоловіка, а я не такий, я правдолюб і народний месник. Так чому моя рідна матір не розуміє цього, вона мене прокляла, це вона посадила мене – рідного сина в тюрму.
Сьогодні я повернувся з темної у лютій ненависті до неї, схопив її нову свиту і в шинок. Вона казала, що перейде жити до старої баби, але мені все одно, чарка і братство - ось що мені зараз потрібно.
17 червня 1865р.
Моє поле, моя зелена нива. Ще весною всім цим я милувався, а зараз все, що залишилося, – це недомолочений хліб. Ні господарства, ні навіть білої свитини…Лушня каже продати хліб жиду, та хіба я можу? Ні, я вирішив, краще я це жито продам Грицьку. Я ще пам’ятаю, як я з ним товаришував, як з ним ще малими хлопцями вкупі овець пасли.
25 липня 1865р.
Сьогодні я був у Грицька. Коли я побачив, як він живе, в мене ледь сльози з очей не полилися. Він - повна моя протилежність. Зростав сиротою в голоді та холоді, але за допомогою чесної праці зумів зажити тихим життям хлібороба. Я став сповідуватися перед ним, розказав про все своє горе та свої гріхи, я благав його забрати хліб без грошей, щоб не пропити знову їх. Він погодився, а на кінець став мені докоряти за матір.
Вперше, за багато часу, мене знову почала мучити совість, яка так тихо спала ще пару тижнів назад.
Вчора мені приснився сон, страшний сон про те, як я душу сторожа, як руки мої в крові, як матір мені докоряє. Після того, як я прокинувся, все моє тіло було ніби у вогні. Вийшов на вулицю – кругом тиша. Я самотній, ні з ким поділитись наболілим. Ні, товариство мені не друзі. Я ще пам’ятаю, як мене москалі посадили у холодну, а Лушня збрехав мені, що їх теж нібито також посадили москалі, тому і не прийшли мені на допомогу. Одна лиш матір пожаліла мене. Сьогодні вранці я перепросив у неї, вибачився. Та хіба це залічить рани в її серці? Вечором я найнявся молотити, працював із завзятям, як і кілька років тому. Я навіть знову потоваришував із Грицьком та Христею.
18 серпня 1865р.
З товаришами ми пішли «рибу ловити» до Гершка на Гудзевому хуторі. Там за столом я й побачив свою «польову царівну». Увечері, коли всі полягали спати, я не стримався і пішов до дівчини, обняв її та освідчився в коханні. Уранці Галя крадькома подарувала мені вишитий кисет.
17 вересня 1865р.
Була осінь, лив дощ, я не міг нікуди піти з дому і мати заговорила про невістку. Нікуди було діватись, я пішов до Гудзя й застав там Галю. Я спитав, чи піде вона за мене заміж? Галя погодилась за однією умови, якщо я покину своє розбишацьке життя. Все, чого хтіла ця щира дівчина, - це чесно працювати та сміливо дивитись людям в очі.
28 жовтня 1865р.
Я вів розпутне життя, хоча і робилося воно мені противним. Я знайшов в себе сили, щоб покінчити з компанією та розбоями і стати до праці, до нормального життя.
16 листопада 1865р.
На всі мої помилки відкрила мені очі Галя, моя кохана Галочка. Для мене вона завжди була ідеалом чистоти і справедливості. Все частіше я став ховатися від братчиків, відкуповувався від них грошима.
19 грудня 1865р.
17 березня 1866р.
Одружившись з Галею, я відцуравсь розбійницького товариства, став дбайливим господарем. Перестав працювати на землі, а став їздити по ярмарках, скуповувати полотно й перепродувати його.
В мене розпочалось нове життя. Мене обрали в земство. Я буду чесно служити громаді!
В мене розпочалось нове життя. Мене обрали в земство. Я буду чесно служити громаді!
21 квітня 1866р.
Мене прогнали з управи як "неблагонадежного". Це стало останньою краплею. Легко підкоритися, легко впасти, а після того лягти життю під ноги: топчи мене, роби, що хочеш. Та тепер я не здамся! Мої перші крадіжки й навіть убивство не були викриті. Мене не піймають, я не якийсь там невдаха.
Якщо чесними шляхами правди не вибореш, то залишається тільки одне: виполонити увесь цей світ, а виростити новий. Ви погані пани, насилаєте на нас усяку наволоч, ганьбите нас серед білого дня за те, що ми просимо сльозами, взиваєте розбишаками...Не даєте ласкою — оддасте силою! Темна ніч покаже, де моє, а де твоє!
13 травня 1866р.
Хто я — вбивця, п'яниця та розбишака чи борець за справедливість? Хто я такий?
5 липня 1866р.
В моєму серці накопичувалось зло на всіх, крім себе, разом із ним — жага правди, що повільно перетворювалася на вовчу жадобу.
17 серпня 1866р.
27 жовтня 1866р.
Я ненавиджу багатих, але я сам такий, тепер я убиваю таких, якими недавно був сам. Бідних же не вбиваю, і не тому, що я їх люблю чи захищаю, а тому, що в них нема чим поживитись. Я уже просто не можу жити, не чуючи запаху крові. Після всіх моїх злочинів я не розкаююсь. Чому? А хіба ж ми ріжемо? Ми тільки рівняємо бідних з багатими
17 грудня 1866р.
Люта зима. Ми з братчиками випили й змовились іти на хутір до Хоменків. Цьому немає виправдання. Зло привело мене до кривавої різанини на хуторі Хоменків. Я убив усю родину козака-хуторянина Хоменка. Я став убивцею, що вирізав усю сім'ю таких, як я сам, селян, а не тих, на кого спочатку була спрямована моя ненависть. Та хижа туга, яку побачила у мені Галя, стала моєю суттю. Вона мною повністю заволоділа.
3 січня 1867р.
Галя - моя відрада, моя польова квіточка, моє сонечко…Вона була єдиною, хто зумів повернути мене до життя, коли я ступив на слизький шлях. Та вдруге ця «дівчина з поля» не зуміла мене врятувати. Галя відчула все своє безсилля. Останній промінь надії погас. Галя гине. Самогубство… Не дочекається й із Сибіру свого сина Мотря... Суспільство, в якому я жив, знищило мене.
7 січня 1867р.
Мою хату продали за безцінок жиду. Галі більше немає. Матір взяв догодувати Грицько, але я відчуваю, що і їй не довго залишилось. Коло Хоменкового хутора насипали високу могилу, а на неї поставили великий хрест. Під ним тліє вісім безневинних душ, загублених в одну ніч «страшним чоловіком» – мною Нечипором Вариниченком.
Мене відправляють у Сибір. Та чи дойду я до нього?..
22 серпня 1867р.
Ліна Костенко. Тестування
Ліна Костенко. Тестування
1. 1. Роман у віршах “Маруся Чурай” пролежав “без руху” після написання:
А. 10 років
Б. 6 років
В. 5 років
Г. 12 років
Д. 15 років
2. У 1999 році вийшов ще один роман у віршах Л. Костенко:
А. “Княжа гора”
Б. “Берестечко”
В. “Дві Русі”
Г. “Московія”
Д.” Дума про братів неазовських”
3. 15 років письменниці довелося замовчувати голос:
А. 1960- 1976
Б. 1959- 1965
В. 1961- 1977
Г. 1963- 1979
Д. 1957- 1963
4. Книга віршів, яка повернула письменницю в поезію,-
А. “Вітрила”
Б. “Проміння землі”
В. “Мандрівки серця”
Г. “Неповторність”
Д. “Над берегами вічної ріки”
5. У громадянських настроях, епічному переживанні історії, зацікавленні фольклором бачимо вплив філософії:
А. Конфуція
Б. Дао
В. Дзен
Г. Веди
6. Архетипи, український фольклор простежуємо в поезії:
A. “Князь Василько”
Б. “Пастораль XX сторіччя”
В.” Страшні слова, коли вони мовчать”
Г. “Українське альфреско”
Д.” Дума про братів неазовських”
7. Ліна Костенко зверталася до влади на захист:
А. Є. Маланюка
Б. В. Чорновола
В. Л. Лук’яненка
Г. В. Стуса
Д. І. Світличного
8. Ліна Костенко володіє софістикою:
А. Так
Б. Ні
9. Установіть відповідність:
1.Пейзажна лірика А. “Хай буде легко… “
2.Інтимна лірика Б. “Я вранці голос горлиці люблю…”
3.Філософська лірика В. “Мій перший вірш написаний в окопі…”
4.Особиста лірика Г. “Недумано, негадано…”
Д.” Українське альфреско”
Е. “Тут обелісків ціла рота…”
10. Ліна Костенко, як і її образ твору,- українська Сафо. Кого ще у літературі називають так?
11. Установіть відповідність :
1.. А як тоді співатиме Полтава? A. Горпина
Чи сльози не душитимуть її? Б. І. Іскра
1 2.Чужа душа – то тихе море сліз,
Плювати в неї- гріх тяжкий, не можна… В. І. Іскра
2 . 3. Неврятована пісня,
Задушена пісня в петлі захрепить… Г. Орина
3 4.У мене, пане, слово не куповане,
І я його не продаю… Д. М. Пушкар 5. І чим же ми за це віддячимо тобі?
Немає коментарів:
Дописати коментар